Грішні 90-ті: Osnovy Publishing та Depositphotos випустили другий номер SALIUT Magazine

SALIUT — це незалежне міжнародне видання, присвячене сучасній українській фотографії і другий номер, спільно з партнером Depositphotos, ми присвятили темі 90-х. 

Публікуємо слово редакторів цього випуску, аби детальніше розповісти вам про номер.

У 2021-му Україна відзначила 30-річчя проголошення Незалежності. Разом зі становленням самостійності країни зростало й покоління однолітків цієї події — ті, хто народилися на початку 1990-х. Для цього випуску SALIUT ми обрали тему буремних, неоднозначних, знайомих і незнайомих нам українських 1990-х. Через вибрані документальні та художні фотопроєкти ми пропонуємо порівняти наші теплі ностальгічні спогади про дитинство з бурхливою і складною реальністю того часу. А відтак — проаналізувати історичний поступ України за допомогою робіт та спогадів очевидців епохи, щоб водночас краще зрозуміти наше сьогодення.

Отож, що значить «лихі 90-ті»? Це про можливості чи про безвихідь? Це та сама «епоха свободи»? Чому пострадянські 1990-ті називають лихими і чи для всіх вони були такими? Кого в те десятиліття вважали героями і лиходіями та що з того часу змінилося?

Для 30-річних 1990-ті виринають спалахами дитячих спогадів та світлинами з домашніх фотоальбомів. Поза кадрами сімейних фото те покоління пригадає жуйки «Love is…» та Stimorol, рябі светри, тетріс або навіть недосяжну мрію — ігрову приставку Dendy. Ті, хто були трохи старшими, пам’ятають «спортивки», футболки з принтами з фільму «Титанік» і серіалу “Beverly Hills 90210”, канал MTV або програму з українською музикою «Територія А», стереомагнітофони та VHS-касети, а також культові молодіжні журнали ОМ, COOL!, ПТЮЧ та EXTREME (ХЗМ). Покоління 30-річних згадує той час переважно через особисті ностальгічні історії.

Однак наша ностальгія за 1990-ми — це ностальгія дітей за своїм дитинством, а зовсім не за тогочасною реальністю, що вочевидь була геть не такою радісною і безхмарною для наших батьків. Вони жили в умовах економічного і політичного колапсу 1990-х та пам’ятають, чого вартувало бажання дати своїм дітям усе необхідне. Цим випуском ми прагнемо показати те, чого не закарбувала дитяча пам’ять, — неприємні, неоднозначні й складні реалії того часу, — щоб усвідомити всю суть стереотипної характеристики «лихі 90-ті».

Спершу поринути у візуальну подорож у минуле в журналі запрошують листівки з київських 1990-х: зроблені в перших версіях фотошопу, без знання іноземних мов. Одночасно переповнені екзальтованою радістю і безпросвітним відчаєм, вони безкомпромісно відсилають нас у тодішню кітчеву і гротескну реальність. У цих візуальних маркерів були свої політичні й економічні причини. Однак справжнім поворотом у мутуючі 1990-ті для України став не хронологічний початок десятиліття, а 1986 рік — рік Чорнобильської катастрофи, яка була однією з основних політичних причин кінця СРСР. Повернувши незалежність у 1991 році, Україна стала не тільки суверенною та самостійною державою, а й успадкувала всі недбалості пізньорадянського режиму, зокрема постчор- нобильське і посткатастрофічне становище. На Всеукраїнському референдумі за Незалежність України проголосувало 90 відсотків громадян, але це стало лише першим кроком до самостійності: за ним слідували випробування бідністю, дефолтом, політичними та суспільними викликами, а також глибока криза ідентичності.

Однією з причин появи стереотипної характеристики 1990-х як «лихих» називають засилля рекетирів, бандитів і загалом криміналітету. Під час переходу влади від республіки у складі СРСР до незалежної України держава ненадовго втратила контроль за тим, що відбувалося в країні. Правові інструменти розв’язання проблем поступилися силі, яку використовував криміналітет. Так бандити фактично відібрали у законної влади та правоохоронних органів контроль за вулицею, бізнесом та почали впливати на процеси у країні. Вони стали героями культових фільмів і серіалів, які показували поруч зі стрічками про безстрашних простих і чесних міліціонерів. Між цими персонажами не існувало різниці: те, що транслювалося на екранах телевізорів, розхитувало категорію суспільної моралі — насилля заради умовної справедливості переставало бути насиллям. Телевізійний ефір загалом переповнювала концентрована кримінальна хроніка, яка нормалізувала бандитизм.

Вулиця була небезпечною у будь-який час доби: стрілянина, бійки, викрадення і торгівля людьми. Однак, вулиця також була єдиним притулком надій та свобод для обездолених людей: там відвойовували права та брали силою можливості. На вулицю людей вели складні сімейні та економічні обставини. Неповнолітні, приміром, шукали на вулиці захисту від сімейного або інтернатного насилля. Інших об’єднували вуличні протести проти державних заборгованостей із виплати заробітної плати. Однією з таких знакових подій став організований марш шахтарів, які вирушили з Донбасу до Києва пішки: неспроможність прогодувати свої родини через десяти- місячні заборгованості заробітної плати змусила їх подолати сотні кілометрів. Дорога до столиці, мітинги під Кабінетом Міністрів та шахтарські страйки на вулицях міста змусили чиновників погасити заборгованості перед шахтарями.

Реалії 1990-х не були справедливими і чесними: розрив між різними суспільними групами був неспівмірним. З одного боку «дурні гроші» та життя на широку ногу, з іншого — злидні і життя одним днем, бо завтра може вже не бути. Секс, мода, наркотики, безхатьки, голод, гламур, смерть, пор- но, еміграція, контрабанда — усе змішалося докупи і стало ціною свободи, яку заплатило українське суспільство за самостійність.

Тривалий час про 1990-ті воліли не згадувати ні в масовій культурі, ні в суспільній пам’яті — дивні та дикі часи. Однак упродовж останніх років до естетики 1990-х виник інтерес у покоління, що народилося вже у XXI столітті. На ґрунті минуло- го почали буйно розквітати нові тренди масової культури, які об’єднали різні покоління у стилістичних тенденціях, але вони мають принципово інше походження. Приміром, спонсорами славнозвісних дивакуватих луків 1990-х були секондхенди, де ми з батьками одягалися не через екосвідомість, а через бідність. Сьогодні ж — це тренд усвідомленого споживання. Причиною кольорового шуму VHS-касет був не особливий візуальний стиль, а обмежені технічні можливості камер і пе- резаписувальних приладів. Сьогодні ж ця естетика переживає своє відродження: кліпмейкери «загортають» у неї музику як у блискучу обгортку.

На політичні, економічні та культурні процеси в країні сьогодні впливають одночасно три покоління: вихідці з радянської системи мислення та світосприйняття; їхні діти — покоління 1990-х; їхні внуки — підлітки, що живуть у геть іншій культурно-цифровій та глобальній парадигмі. Багато спільного і відмінного між цими періодами і поколіннями. Щось залишилося у спадок від радянських часів і досі впливає на сучасні політику та суспільство, формуючи наше мислення. Щось відійшло в минуле як страшний сон, про який не хочеться згадувати, але треба знати. Щось відмирає як ностальгійна естетика, на якій зростає міф про часи безкрайньої свободи і шалених можли- востей. А щось залишається з нами в теплих спогадах, вуличному стилі та плівкових фотографіях.

Leave a Comment

Your email address will not be published. Required fields are marked *

Shopping Cart
Scroll to Top