Люди: Микола Толмачов — ілюстратор «Катерини»
 
 
 
Восени 2018 року презентуємо нове подарункове видання «Катерини» Шевченка з ілюстраціями від Миколи Толмачова.
 
Хочемо вас познайомити. Микола народився у Боярці, змалку малював, а у 20 років виграв грант на навчання у Франції та вступив до Національної вищої школи витончених мистецтв. Його роботи є у постійній експозиції галереї Da-End у Парижі. Зараз художник повернувся в Україну. Микола малює аквареллю, а його авторський стиль запам’ятовується чуттєвістю та романтизмом.
 
Як зрозумів, бути чи не бути художником
 
Я малюю з раннього дитинства. Для мене це природньо, як їсти чи дихати. А починалося це, як у всіх дітей, які люблять на полях зошитів малювати.
 
У 10 років мене записали у художню школу, тоді вперше зіткнувся з тим, що треба малювати те, що кажуть. Там я зрозумів, що конуси і циліндри – не моє. Тоді ж вирішив, що бути художником — теж не моє. Думав, що буду істориком чи драматургом, врешті пішов навчатися на графічного дизайнера.
 
На першому курсі почав серйозно цікавитися мистецтвом, його історією. Тоді я зрозумів, що буду у мистецтві, хоч взагалі не уявляв, як я туди потраплю. Мені завжди найлегше давалася акварель, тому вирішив опанувати її як свій головний інструмент.
 
Вчився малювати сам, почав шукати стиль. Це був складний, але, мабуть, найцікавіший період мого художнього життя. Тоді кожна робота була відкриттям: і себе, і можливостей фарби. Я починав малювати і не знав, якою в результаті вийде картина. Зараз я легко можу спланувати все, розумію технічно.
 
 

Моє мистецтво
 
У мене не буває думок: «Ось я хочу помалювати, треба вигадати що». Я сідаю за малюнок, коли вже маю цілісне бачення. Бажання зобразити те, що я маю в голові, наче тримає мене. Тоді я відчуваю себе окриленим.
              
Водночас мені хочеться показати ці всі образи іншим, напевно, тому я малюю. Мені це додає багато азарту. Це, як лотерея. Для себе я можу робити просто замальовки-закарлючки, образи яких приходять просто серед ночі. Думаю, що ідеї треба записувати, іноді буквально одним словом, яке потім все нагадає.
              
Мені важлива ідея та естетика.  В наш час зробити щось абсолютно нове достатньо складно. Потрібна деталь, яка дозволить роботі заговорити.
              
Щодо тих засобів, якими я користуюся – то малюю кольорами, якими відчуваю світ. Нема якогось точнішого пояснення. У мене завжди виходить плавно і пастельно. Може, не достатньо пробував ЛСД, щоб були якісь сплески кольору. Певно, що це жарт, але в ньому не без долі правди.
                       
Під час навчання я зрозумів, що у мистецтві все значно простіше, не треба додавати і шукати штучної складності. Сенс в тому, що ти робиш щось своє. Якщо є люди, яким це цікаво, яким це подобається – значить ти робиш це добре.
 
 
Навчання у Франції
 
На щастя, сталося так, що я виграв грант. І це перевернуло все. Я виграв гроші на проживання, тож попереду ще був самостійний вступ. На інтерв'ю під час нагородження я ляпнув, що хочу вступати у L'École nationale supérieure des beaux-arts de Paris. Це найстаріший і найпрестижніший художній навчальний заклад Франції. Відступати було нікуди. Я страшно хвилювався, не міг уявити, як все буде, тим паче, що французької на момент вступу я не знав.
              
Рік тому я зустрів дівчину, яка була однією із журі під час мого вступу. Вона розповіла: «Ми побачили твої роботи і зрозуміли, що школа тобі вже не потрібна. У тебе уже був стиль. Але ти з таким захватом говорив про Францію, так хотів тут залишитися, що ми вирішили тебе взяти».
              
Найважливіше, що треба знати про художні навчальні заклади Франції – там ти робиш те, що хочеш. Університет нагадує мені мікро-республіку, у якій все дозволено. Відчуття академізму у мене не було взагалі. Там зацікавлені у тому, щоб зберегти саме твій стиль. Моментами це заважає, бо якщо ти хочеш вивчити щось геть нове – треба буде це робити самому. І, тим паче, там не будуть казати: «Ось тут тобі треба квіточку додати, а тут трохи перемалювати».
              
Було б чудово взяти найкраще з нашої системи викладання, де дуже хочуть чогось навчити, і їхньої, де дають максимальну свободу. Вірю, що в нас це станеться, коли в Україні вже буде викладати нове покоління художників.
 
Повернення в Україну
 
Я повернувся в Україну не з наміром самореалізуватися, я просто хотів тут жити. Насправді зараз я не знаю, чи бачу себе в українському світі мистецтва. Я його для себе заново відкриваю. Вже рік я живу в Україні, але всі малюнки надсилаю у свою галерею в Парижі. Галерея дає мені відчуття стабільності.

На жаль, на відміну від Франції, в Україні немає середнього класу, який цікавиться мистецтвом та може дозволити собі колекціонувати його.
 
 
Книжкова ілюстрація та мрії
 
Я давно хотів спробувати ілюструвати книжки. Ще у школі  почав робити замальовки до текстів, які ми проходили за програмою. Словом, я дуже зрадів, коли Аня Копилова запропонувала працювати разом.
 
Зізнаюся, робота з «Катериною» була важкою. Я довго шукав потрібні образи. Треба було провести велику роботу, щоб очистити своє візуальне сприйняття. Треба було забути образ Шевченка, щоб близько підпустити його текст. Я намагався мислити так, що є конкретний твір, який має викликати образи, при цьому автор був для мене абстрактним.
 
Я б дуже хотів зробити ілюстрацію до текстів Уайльда або Бодлера. Мені вони здаються дуже близькими. Якщо говорити про майбутнє, то хочу знову спробувати себе у графічному дизайні. Можливо, в арт-менеджменті та моді.
 
 
Передзвоніть мені