Восени 2018 року презентуємо нове подарункове видання «Катерини» Шевченка з ілюстраціями від Миколи Толмачова. Бажаємо вас познайомити.
Микола народився у Боярці, з дитинства малював, а у 20 років виграв грант на навчання у Франції. Він вступив до Національної вищої школи образотворчих мистецтв. Його роботи є у постійній експозиції галереї Da-End у Парижі. Нині митець повернувся до України. Микола малює аквареллю, яке авторський стиль запам’ятовується чуттєвістю і романтизмом.
Як зрозумів, бути чи не бути художником
Я малюю з раннього дитинства. Для мене це природно, як є чи дихати. А починалося це, як у всіх дітей, котрі люблять на полях зошитів малювати.
У 10 років мене записали до художньої школи, тоді вперше зіткнувся з тим, що треба малювати те, що кажуть. Там я зрозумів, що конуси та циліндри – не моє. Тоді ж вирішив, що бути художником – також не моє. Думав, що буду істориком чи драматургом, наприкінці пішов навчатись на графічного дизайнера.
На першому курсі почав серйозно цікавитись мистецтвом, його історією. Тоді я зрозумів, що буду в мистецтві, хоч взагалі не уявляв, як я потраплю туди. Мені завжди легше давалася акварель, тож вирішив, що вона буде моїм головним інструментом.
Навчався малювати сам, почав шукати стиль. Це був складний, але, мабуть, найцікавіший період мого художнього життя. Тоді кожна робота була відкриттям: і себе, і можливостей фарби. Я починав малювати і не знав, якою в результаті вийде картина. Зараз легко можу спланувати все, розумію технічно.
Моє мистецтво
У мене не буває думок: “Ось я хочу помалювати, треба придумати щось”. Я сідаю за малюнок, коли маю цілісне бачення. Бажання зобразити те, що я вигадав, тримає мене. Тоді я почуваюся окриленим.
У той же час мені хочеться показати всі ці образи іншим, мабуть, тому малюю. Мені це надає багато азарту. Це як лотерея. Для себе я можу робити просто замальовки-закорючки, образи яких приходять просто серед ночі. Думаю, що ідеї треба записувати, іноді буквально одним словом, яке потім все нагадає.
Мені важлива ідея та естетика. У наш час зробити щось нове досить складно. Потрібна деталь, яка дозволить заговорити.
Я малюю квітами, якими відчуваю світ. Немає більш точного пояснення. Ось у мене завжди виходить плавно та пастельно. Може, мало пробував ЛСД, щоб були якісь сплески кольору. Це, звичайно, жарт, але в ньому не без частки правди.
Під час навчання я зрозумів, що у мистецтві все набагато простіше, не треба додавати штучної складності. Суть у тому, що ти робиш щось своє. Якщо є люди, яким це цікаво, яким це подобається – значить ти робиш це добре.
Навчання у Франції
На щастя, сталося, що я виграв грант. І це все перевернуло. Я виграв гроші на проживання, тож попереду ще був самостійний вступ. На інтерв’ю під час нагородження я ляпнув, що хочу вступати до L’École nationale supérieure des beaux-arts de Paris. Це найстаріший і найпрестижніший художній вуз Франції. Відступати не було куди. Я страшенно хвилювався, не міг уявити, як усе буде, тим більше, що французької на момент вступу я не знав.
Рік тому я зустрів дівчину, яка була однією із журі під час мого вступу. Вона розповіла: «Ми побачили твої роботи та зрозуміли, що школа тобі не потрібна. Ти вже мав стиль. Але ти з таким захопленням говорив про Францію, тож хотів тут залишитися, що ми вирішили тебе взяти».
Найважливіше, що треба знати про мистецькі навчальні заклади Франції – там ти робиш те, що хочеш. Університет нагадує мені мікрореспубліку, в якій все дозволено. Відчуття академізму в мене взагалі не було. Там зацікавлені у тому, щоб зберегти саме твій стиль. Моментами це заважає, бо якщо хочеш вивчити щось зовсім нове – треба буде це робити самому. І, тим більше, там не казатимуть: «Ось тут тобі треба квіточку додати, а тут трохи перемалювати».
Було б чудово взяти найкраще з нашої системи викладання, де дуже хочуть чогось навчити, та їх, де дають максимальну свободу. Вірю, що в нас це станеться, коли в Україні вже викладатиме нове покоління митців.
Повернення в Україну
Я повернувся в Україну не з наміром самореалізуватись, я просто хотів тут жити. Насправді, зараз я не знаю, чи бачу себе в українському світі мистецтва. Я його для себе наново відкриваю. Вже рік я живу в Україні, але всі малюнки пересилаю до своєї галереї у Парижі. Галерея дає мені відчуття стабільності.
На жаль, на відміну від Франції, в Україні немає середнього класу, який цікавиться мистецтвом та може дозволити собі колекціонувати.
Книжкова ілюстрація та мрії
Я давно хотів спробувати ілюструвати книги. Ще у школі почав робити замальовки до текстів, які ми проходили за програмою. Тому я справді дуже зрадів, коли Аня Копилова запропонувала працювати разом.
Зізнаюся, робота з «Катериною» була тяжкою. Я довго шукав образи. Потрібно було провести велику роботу, щоб очистити своє візуальне сприйняття. Треба було забути образ Шевченка, щоб пустити його текст. Я намагався думати так, що є конкретний твір, який має викликати образи, при цьому автор був для мене абстрактним.
Я дуже хотів би зробити ілюстрацію до текстів Уайльда чи Бодлера. Мені вони здаються дуже близькими. Якщо говорити про майбутнє, то хочу знову спробувати себе у графічному дизайні. Можливо, в арт-менеджменті та моді.