0
НАЗАД

Опубліковано Jul 27, 2022

НЕСВІДОМЕ МИСТЕЦТВО ХУДОЖНІ РЕФЛЕКСІЇ. УКРАЇНА ПІСЛЯ 2013

Книга «НЕСВІДОМЕ МИСТЕЦТВО ХУДОЖНІ РЕФЛЕКСІЇ. УКРАЇНА ПІСЛЯ 2013» мала би зустрітися із читачами на початку березня. Але російське вторгнення в Україну поставило під загрозу життя українців, наші плани та існування України як держави загалом. Втім, перші дні війни показали феноменальну мужність, згуртованість та звитягу українського народу у визвольній боротьбі. Сучасний світ це ошелешило, люди зацікавилися витоками парадигми української єдності у прагненні до свободи. Багато в чому ця книга кидає світло на нашу найближчу минувшину, де в найточнішій оптиці візуального мистецтва постають перед нами свідчення історичних подій.

«У часи постправди, мистецтво — чи не єдине, на що вартує покластися», — розмова з Олесею Геращенко (Шамбур) про нову книгу «(Не)свідоме мистецтво»

Видавництво «Основи» спільно з дослідницею з культурології та медіаторкою Олесею Геращенко (Шамбур) створили книгу «(Не)свідоме мистецтво. Художні рефлексії. Україна після 2013». 

Ця книга — спроба осмислити через творчість українських митців події, що сталися в Україні після 2013 року. Всередині видання понад 50 інтерв’ю з художниками, мистецтвознавцями та кураторами, які відповідають на запитання, чи може мистецтво відігравати конструктивно роль у розв’язанні конфліктів, чи відчувають сучасні українські митці соціальну функцію свого мистецтва, і яке, власне, місце українського мистецтва у світі?

До видання увійшли інтерв’ю з найбільш актуальними українськими художниками та художницями, а у цьому матеріалі ми поспілкувалися з авторкою, аби дізнатися: як створювалося «(Не)свідоме мистецтво» та яку роль грає видання у осмисленні подій в Україні після 2013 року.

Основи: Як би ви охарактеризували цю книгу — швидше як заклик до діалогу у суспільстві про події, що стались і досі відбуваються; чи як пояснення та бажання зрозуміти, а що ж власне відбувається і яку роль у цьому грає мистецтво?

Олеся Геращенко (Шамбур): І я, і майбутні читачі цієї книги чудово розуміють, крізь що ми як держава і як суспільство проходимо. Але, можливо, така «ясність» становить певну небезпеку, бо через неї ми опиняємось у «бульбашці фільтрів», комфортній інтелектуальній ізоляції. А втім, поза «бульбашкою» є люди, які не поділяють нашу точку зору. Тому ця книга для тих, кому некомфортно, коли аж надто комфортно.

Хоча сучасні художники здебільшого вільні від політичного (у сенсі politics) порядку денного, їх особистий порядок денний зазвичай набагато ширший і цікавіший за такий у політиків. Митці творять суспільство. І їх візуальна мова, подекуди загадкова та метафорична, подекуди in-your-face, так чи інакше спроможна вплинути на людину набагато тонкіше й невідворотніше, ніж засмальцьовані кліше, що ними послуговуються сучасні лідери думок.

О: Чи була ситуація, коли відповідь якогось із героїв міняла “настрій” видання і вам хотілося окремо приділити чомусь увагу?

ОГ: «Настрій» книги я би визначила словом «многовидність», тому відповіді митців не міняли вектору видання, а завжди тільки розширювали контекст. Втім, все ж несподівано для мене під час інтерв’ю виникла тема набуття нами певного «імперського снобізму». Про це говорилося у сенсі потенціалу та природнього тяжіння нашої культури до інклюзивності на противагу монокультурності. Це контроверсійна тема, але я б із цікавістю поставилася до її розгляду. 

О: Книги можуть як викликати захват у публіки, так і повне заперечення і неприйняття. А чи є місце повному запереченню у процесі медіації? Чи хотілось вам під час записів інтерв’ю категорично заперечити чиюсь відповідь?

ОГ: Спершу сторони конфлікту завжди протистоять одна одній — це їхня природа, але медіатор завжди повинен бути нейтральним. Це один із наріжних каменів і добре, коли медіатор справді цю нейтральність відчуває.

У зв’язку із своєю роботою, я «виховала» у собі неупереджене ставлення до українців з різними поглядами. Мені дійсно цікаво дізнатися не лише ЩО вважає людина, але й ЧОМУ САМЕ. Не все на світі заслуговує на нашу оцінку. Певні речі достатньо взяти до уваги «по модулю».

У контексті книги моє внутрішнє надзавдання полягало лише у пред’явленні читачеві думки художників, і то якнайповніше. До такого «самозречення» дуже легко вдатися, коли чітко бачиш мету. Я хотіла не освічувати читачів щодо того, як він чи вона мають оцінювати наше буремне сьогодення, а показати їм дещо цікаве, відмінне від буденності. Тому, чим більш радикальне судження демонстрував герой чи героїня книги, тим більше вимірів отримувала дискусія, а отже — збагачувалась книга.

О: Робота з травмами та проблема зі сприйняттям мистецтва в Україні загалом — це те, на що часто звертали увагу герої книжки, відповідаючи на ваші запитання. Як ви вважаєте, що має бути першим у цьому порядку: формування у суспільстві належного сприйняття мистецтва та його своєрідна “валідація”, чи митцям необхідно бути активними та невпинно проговорювати у своїх роботах важливі теми, аби суспільство “підтягнулося” та звернуло увагу?

ОГ: Аби міняти наш світ, митцям достатньо залишатися митцями, а для того, аби компетентно вести мову про сприйняття мистецтва є куратори та мистецтвознавці.  Вони мають ґрунтовніші підстави говорити про українську мистецьку текстуру, готовність аудиторії адекватно сприйняти задум художника тощо. Власне, тому й у книзі є інтерв’ю з представниками обидвох цих груп.

Щодо ролі візуального мистецтва в осмисленні суспільного травматичного досвіду, це питання я досліджувала і можу доєднатися до когорти науковців, які вважають здатність трансформувати переживання не тільки привілеєм, а й найважливішою функцією естетики. Викликом для свідків новітніх катастроф є те, що їх голоси звучать у вже дуже переповненому свідченнями публічному просторі. Мистецтво здатне привернути увагу до цих свідчень, може стати  застережником від поляризуючих політичних маніпуляцій з «уявною пам’яттю» та подолати суспільний скептицизм і емпатичну втому, а також навчити нас переживати травму, не втрачаючи внутрішньої цілісності. 

О: За результатами проведених вами інтерв’ю, як ви вважаєте — у роботах українських митців переважає все ж більше осмислений чи неосмислений вплив соціально-політичних проблем в державі та війни?

ОГ: Кожний митець — то окремий всесвіт. Неможливо провести узагальнення, вирахувати «середньозважений» результат. Так дійсно, багато художників і художниць заявили свою громадянську позицію, орієнтацію на найболючіші проблеми суспільства. Але що то — мистецька інтуїція, свідомість того чи іншого штибу, інсайт, натхнення чи данина кон’юнктурі — чи має для глядача значення? Якщо робота вдала, резонує — вона залишиться в історії вітчизняного, а може і світового мистецтва, якщо ні — зловить частину гайпу, актуалізувавши гарячу проблему. 

Навіть зумисно провокаційна художня робота, така, що поляризує аудиторію, є корисною у конфлікті, адже вона стає приводом, навіть закликом до обговорення, такою собі «шоковою терапією», що спрямована на гуманізацію суспільства. Таким чином, суспільство у підсумку у виграші, щоб художник не робив. Це величезна свобода і відповідальність. 

О: Питання, навколо якого постійно точаться найбільші дискусії: чи може все ж мистецтво бути поза політикою? Чи є у нього такий шанс в сучасній Україні? І чи коректно взагалі розділяти мистецтво від будь-чого, що впливає на життя людей: політики, економіки, соціальних проблем?

ОГ: Чому це найбільш дискусійне питання? Під час інтерв’ю у мене не склалось такого враження. Зрозуміло, що я зачіпала лише малу частину дискурсу, але найбільш полемічним питанням, яке я «вхопила» на рівні «бурмотіння художньої множини» це — чи має держава підтримувати мистецтво, чи це неодмінно призведе до цензури. Тут думки митців розходились найбільше.

Щодо «від’ємності» мистецтва, мені подобається цитата Пікассо: «Мистецтво — це неправда, яка нам дозволяє дослідити правду». Я бачу соціальний та політичний потенціал мистецтва саме в цьому. У часи постправди, мистецтво — чи не єдине, на що вартує покластися, аби зрозуміти, що взагалі відбувається.